Художнє життя на теренах Катеринославщини | Галерея-Коллекционер
Главная » Статьи » Художнє життя на теренах Катеринославщини

Художнє життя на теренах Катеринославщини

Художнє життя на теренах Катеринославщини (Дніпропетровщини), починаючи з XIX століття, відзначалося різною активністю художників у життєвих процесах міста.

У різні часи жили і працювали в нашому місті такі художники, як Ф. Рєпнін-Фомін (перша половина XIX ст., твори його є в збірці Дніпропетровського художнього музею (ДХМ), М. Королькевич, І. Гродницький, П. Крестоносцев (середина — друга половина XIX ст.), які закінчили Петербурзьку Академію мистецтв і працювали викладачами (творчо) в різних навчальних закладах міста. Плеяду українських митців виховав художник П. Окулов, який залишив після себе художню спадщину — малюнки, живопис, що зберігаються у ДХМ і можуть бути доброю школою навіть для художників сьогодення у вивченні натури.

Велика заслуга катеринославських митців у підготовці та відкритті Художнього музею. Вони об’єдналися в Художню комісію при Катеринославському науковому товаристві 1901 року, вели роботу по організації виставок та художньої освіти в місті. Крім того, запрацювали художні студії М. Хейлика, рисувальні класи В. Коренева тощо.

Ініціатива художників М. Моргунова, І. Горбоносова, О. Лукашевича та інших щодо відкриття музею була підтримана, і почалася більше ніж десятирічна підготовча робота, в якій взяли участь місцеві художники І. Євсевський, М. Погрібняк, П. Порубаєв, В. Коренєв та ін.

У квітні 1914 року у палаці Потьомкіна (Палац студентів ім. Ю. Гагаріна ДНУ) відкрилася Катеринославська картинна галерея. її організація консолідувала навколо себе художні сили міста. І в цей складний для мистецтва час художники Катеринослава традиційно залишили ся на позиціях реалістичного мистецтва (П. По-рубаєв, М. Погрібняк, Г. Теннер, Б. Смирнов, В. Коренєв, І. Горбоносов, І. Євсевський та ін.). Данину новим тенденціям мистецтва кінця XIX — початку XX ст. віддав М. Сапожников, який звернувся у своїй творчості до символізму, присвятивши велику серію творів революції 1905 року (30 творів цього циклу та понад 200 реалістичних потрапили до музею від самого художника у 20-ті роки XX ст., а більшість — від його сина у 1968 році).

Про характер мистецтва на Дніпропетровщині після революції можна судити з творчості П. Слободянюка-Подоляна, Г. Теннера, Г. Золотова, Б. Смирнова, П. Порубаєва, М. Погрібняка та інших, у творчості яких скромно, без усякого пафосу йшла мова про життя і працю, про недавні події революції й громадянської війни.
Значно розширюється творчий контингент художників у 30-ті роки XX ст. У місті відкривається художній технікум (згодом художнє училище), з’являються вчителі-художники, які залишили помітний слід не лише своєю педагогічною діяльністю, але й у творчості, якою заклали тверду реалістичну платформу в подальшому розвитку мистецтва. Протягом довгих років своєї діяльності вони виховали багатьох на’ших художників, які й сьогодні плідно працюють, з великою вдячністю згадуючи своїх учителів.
Віддамо данину пам’яті чудовому педагогу, заслуженому діячеві мистецтв України М. Паніну.

Він — учень І. Рєпіна, виховував художників на великих традиціях реалістичного світового мистецтва, використовував методи викладання П. Чистякова. Колись музею належало полотно М. Паніна «Виїзд Івана Грозного», яке загинуло під час фашистської навали. У музеї зберігається лише один його твір — «Портрет П. Чистякова»).

Разом з М. Паніним довгий шлях художника-педагога пройшов і М. Погрібняк — чудова особистість. Він знаходив час і на викладання, і на створення численних живописних і акварельних краєвидів, і на ілюстрацію дитячих книжок, і на збирання взірців українського орнаменту та козацьких люльок.

Напередодні війни почали свою педагогічну і творчу діяльність Г. Невечеря та В. Ховаєв.

Г. Невечеря у перші повоєнні роки, продовжуючи педагогічну діяльність, працював самовіддано в Художньому музеї, відроджуючи його з руїн та героїчно поповнюючи його колекцію.
Такі добрі й поетичні його пейзажі, художня цінність яких не викликає сумнівів. Натюрморти — живописне феєричне видовище, з натхненням створене. Дивлячись на них, відчуваєш живий рух пензля митця, його теплу руку, що з такою любов’ю і знанням дарувала нам красу й певні тенденції мистецтва 50-х років.
Поруч з Г. Невечерею — В. Ховаєв, врівноважений, красивий, який щедро віддавав своїм учням академічні знання.

І його оспівана челюскінська епопея 30-х років, і численні пейзажі 50-х, і шахтарі Західного Донбасу 60-х років виконані рукою класичного майстра. Він єдиний вже у 70-ті роки так серйозно звернувся до теми освоєння космосу, створив виразні золотаво-сині фантазії (більша частина його спадщини в музей подарована його дружиною Г. Ховаєвою).

Викладацькій діяльності віддав понад 20 років заслужений діяч мистецтв України О. Жирадков. Сьогодні мало хто знає, що на розі вулиці Артема і проспекту К. Маркса на багатоповерховому будинку ще у 50-ті роки були встановлені скульптури «Сталевар» та «Добробут», виконані вправною рукою скульптора О. Жирадкова. А ще у 30-ті роки Державним порцеляновим заводом було придбано ряд його скульптур малих форм для масового виробництва («Партизани», 1933; «Іспанська дружинниця», 1936; «Прикордонник», 1936 та інші).

За довге життя він створив також численні портрети трудівників, учених, художників, військових. І всіх його героїв завжди відрізняла головна тенденція у станковій скульптурі — увага до людської суті, ретельна проробка деталей.

Яскраве підтвердження цьому — найкращий його станковий твір «Чабан».

У монументальній пластиці узагальненість форм допомагала зробити твір виразним за силуетом, рухом.

Більшість монументальних творів («Крило літака», 1967, «Матрос Железняков», 1971) зроблено скульптором разом з сином Юрієм, який, на жаль, трагічно загинув молодим. Його маленька «Юннатка» з Художнього музею нагадує про поетичність таланту скульптора (як і його «Пісня», 1964). А ще він мав тяжіння до таких образів, як М. Свєтлов та О. Вишня.

Один із кращих його творів — «Портрет батька». З натхненням син творив натхненного батька. Тут, до речі, слід відзначити славне ім’я М. Котляревської, творче життя і відомість якої народилися одночасно, ще у 20-ті роки. Вона — учениця І. Падал-ки, методи творчості якого були близькі до школи М. Бойчука.

Ще на початку діяльності основним моментом її творчості було використання стильових традицій фольклору. Його риси вона зберегла в багатьох творах свого довгого творчого життя. Пережила трагедію в житті, табори, але не втратила ні людської гідності, ні свого таланту. Багато тем у її станковій графіці: тут і війна, і праця, і рідне місто. Улюблена тема — діти, їх доля. Чорно-біла гравюра художниці, вміле володіння штрихом, освітленням робили твори то трагічними, то світлими й радісними.

Вона ілюструвала класичні твори І. Котляревського, Т. Шевченка, О. Пушкіна, народні казки. Й для кожного завжди знаходила мову, відповідну творові.

її численні екслібриси — виразний знак, що не лише характеризував книжкове зібрання, але й його володаря. Останні роки жила і померла у Києві.

Почалася в 30-ті роки і творчість іншого старійшини — А. Щукіна. Він — художнику редакції газети «Ударник» заводу ім. Петровського. І невипадково пізніше присвятить багато творів заводу і його людям.

А в редакції газети він створював портрети, для заводу — плакати. І в повоєнний час стане одним із кращих плакатистів, лаконічно й гостро вирішуючи ту чи іншу тему. Він багато працював усе своє життя. У 50-70-ті роки присвячував твори металургам, відбудові Дніпрогесу новобудовам, рідному місту. Зникла з роками в його творчості розповідальність, ширше використовував можливості гравюри, штриха, плями світла, завдяки чому його твори набували узагальнення. А введення кольору робило їх більш емоційними.
У його великому творчому доробку багато графічних творів: малюнки зруйнованого Дніпропетровська ще у воєнний час, портрети різних часів, серія гуашей, де художнику вдалося холоднуватими кольорами так достеменно передати архітектурну своєрідність давніх будівель і вузьких вуличок Риги, такі вражаючі малюнки фломастером. Він і олією писав. Працював до останнього дня.

Нове становище у творчому житті Дніпропетровщини 50-ті — початок 70-х років.

Закінчують у повоєнний час художні інститути Г. Чернявський, М. Родзін, В. Шпига-нович, К. Беркута, Б. Свердлов, О. Войце-ховський (усі вже пішли від нас), С. Огій, М. Кокін, пізніше — М. Аніщенко; художнє училище — В. Горбаченко, В. Матюшенко, А. Костенко, раніше — Й. Білополий (теж пішли від нас) і П. Магро, А. Потапенко, О. Та-лєєв, В. Жуган, Л. Кудрявцев.

А разом з ними творила свої живописання молодь, що прийшла до лав митців: М. Пуш-ний, В. Ерліх, В. Філоненко, Ю. Корякін, В. Костенко.

Це було героїчне покоління, яке пройшло героїчними та трагічними шляхами війни, але не втратило тяжіння до краси, до творчості. Це вони в повоєнні часи славили землю, звільнену від фашистських варварів, працю вчорашніх воїнів, що відроджували країну. Таким чином самі брали участь у відбудові зруйнованого.

Активна творча діяльність колективу дала можливість створити в 1957 році дніпропетровську організацію Спілки художників СРСР.

Від дня її заснування і до від’їзду до Києва 1975 року незмінним головою спілки був Г. Чернявський, оптиміст від природи, розумна добра людина, завжди солідарна з однодумцями, чудовий організатор, справжній лідер і при цьому — талановитий художник, невтомний у творчості. Може, це і забезпечило ту надзвичайну творчу активність, яка охопила ввесь колектив. «Роки з Г. Чернявським — це найщасливіші роки у творчому житті нашої організації», — говорить старійшина нашого мистецтва П. Магро.
Активізувалася діяльність щодо організацій виставок, набувають традиційності самостійні відрядження по країні, на новобудови, у колгоспи, до будинків творчості Седнєва, Криму, на Сенєжі та до Прибалтики, що сприяє підвищенню і збагаченню творчого потенціалу митців. Кожен з них мав можливість щорічно попрацювати з колегами, повчитись чомусь новому. Тандем Спілки художників та Художньо-виробничого комбінату забезпечував художників замовленнями, що створювало для них нормальні матеріальні умови.

До кожної знаменної дати готувалися обласні та республіканські виставки. А, крім того, постійна праця кожного митця на натурі, створення душею і серцем чи то пейзажів, чи то портретів збирає в майстернях з року в рік значні колекції творів. І вже в незалежній Україні з зацікавленістю любителі мистецтва — і вітчизняні, і закордонні — відвідують майстерні наших митців. Та не лише відвідують, а й купують твори. Покоління повоєнних митців виховане на віковічних традиціях реалістичного мистецтва. Протягом майже п’яти десятиліть вони залишаються гарячими його прихильниками. І сьогодні відстоюють своєю творчістю його право на життя.

Повоєнне покоління поповнюється на початку 60-х років більш молодою генерацією художників. Починають своє славне творче життя в мистецтві М. Боровський, М. Козулін, К. Чеканьов, В. Щедрова, Я. Калашник, О. Сопєлкін, Г. Левчук, Б. Волков, Ф. Клименко, С. Духо-венко, М. Галічин. Сьогодні, оглядаючи їх творчість, доходиш висновку: повоєнне покоління художників і художники 60-х років не тільки реалісти, вони справжні романтики. І, дякувати Богу, політичний романтизм тих часів не з’їв, не проковтнув поетичного романтизму тих, хто оспівував найвеличніше — землю свою і свій народ.

Уже на початку 60-х років приходить визнання до дніпропетровської організації як до однієї з найактивніших організацій художників України. Висвітлюється її творча спрямованість виставкою у Києві трьох провідних майстрів: живописців Г. Чернявського та М. Кокіна, графіка М. Родзіна. Перш за все, пейзаж індустріальний та ліричний, портрет, тематична картина. У колективу було досить сил, щоб гідно творити у цьому напрямку.

Тим паче, що майже не було митця, який працював би в одному жанрі чи виді мистецтва.

Хіба що чистим пейзажистом був народний художник України Г. Чернявський, творче життя якого — справжній подвиг.

Почав з пейзажів рідного міста, а потім, у 60-70-х роках, оспівав природу, новобудови від Сахаліну до Кіпру, від Нової Землі до Середньої Азії. Він створив величезний цикл пейзажів «По ленінських місцях». Це неповторне живописання про природу, про безмежжя просторів Сибіру, про вируючі широкі розливи Волги, тихі куточки й широчінь українських ланів. Він славить творіння рук і розуму людського, красу майданів і палаців, неповторно прекрасні вулички Кракова тощо. Ніякої політики, ніякого культу. Артистичність, легкість характеризують його емоційно наповнені пейзажі. Він блискуче володіє живописно-пластичними засобами, колоритом. Романтичні пейзажі набувають у його творчості яскравої декоративності, ліричні — це гармонія спокійних мазків і колористичної гами.

Для індустріальних пейзажів він знаходив оригінальні композиції та яскраву живописну мову.

Маестро не обмежувався тільки живописом. Останні роки життя віддав акварелі, знайшов для себе її своєрідну мову — насичену, тональну з оксамитовою фактурою. Оспівав кольську землю і нічний зимовий Мурманськ з портами-трудівниками, золотавий Нурек, засніжене дивне Закарпаття, класичний Кіпр. Він досяг визнання одного з кращих акварелістів країни.

А ще одна неповторна риса Г. Чернявського — він блискучий оратор, який щиро ділився своїми враженнями від мандрівок не лише з колегами, але й з шахтарями і вченими, колгоспниками і студентами. Все, що в ньому було, щедро віддав людям.

Поруч з Г. Чернявським жив і працював народний художник України М. Кокін. їх майстерні знаходилися поряд, але як художники вони не схожі один на одного. У кожного своя тематика, своє бачення світу, своя мова, свої почуття. Хоч і поруч, хоч і одні вчителі вчили. І це прекрасно. Бо кожне нове, не схоже на інше явище в мистецтві піднімає на один маленький щабель культуру країни.

А охарактеризувати зміст творчості М. Кокі-на, її «географічну» амплітуду можна так: «Від Камчатки до Парижа через Україну і миле його серцю українське село Єгорино — головного героя багатьох його творів».

У творчому арсеналі художника весь класичний репертуар: картина, портрет, пейзаж, натюрморт. Він пише портрети ліричні, психологічні, романтичні. Він віддав данину «суворому» стилю полотнами на історичну тематику, він оспівав будівників 9-ї криворізької домни, писав про швидкоплинність людського життя, змін)’ поколінь, про освоєння нових горизонтів землі.

І він — співець чудової природи України -захоплюється красою самобутніх вуличок ста-рого Криму, вічною динамікою морських хвиль. Він тонко і точно вловив своєрідність пластичних форм природи Чукотки і Камчатки, їх контрастний колорит. Майстер глибоко відчуває місця, котрі пише, тому, дивлячись на його роботи, розумієш, яким особливим безмовним, але напруженим життям живуть і небо, і земля, і річка, і деревця. І для кожного природного мотиву він знаходить свою пластичну мову, особливе кольорове рішення, добротно проробляє полотно.

А логічна чіткість задуму, структурна виві-реність композиції надають пейзажам картинність. Натюрморти у Кокіна — не просто прекрасний мікросвіт. Вони — невід’ємна частка великого світу, тому і живуть серед живої природи.

Художник — надзвичайно працездатна людина. Щоденно він за мольбертом. Головним чином, пише натюрморти. Палітра його сього дні — чиста, прозора, дзвінка — знайшла шанувальників у Мецці художників усіх часів — Парижі. Там його йменують українським імпресіоністом. Й інші країни, і Інтернет знають його творчість. Те, що дарує йому Єгорино — красу всього живого і квітучого на землі, — він віддає людям.

У процесі творчої праці в кожного художника, крім його особливого почерку, завжди з’являється певне коло тем чи мотивів, які проходять через увесь його творчий доробок.
Заслужений художник України А. Потапен-ко — художник-лірик, ще на початку творчості оспівав рідне місто, те, старе, що зникає, оспівав красу засніженого головного проспекту і звертається сьогодні до мотивів сучасного нашого міста. Це, як художній літопис, допомагає пізнавати свій край. А ще квітує на його полотнах українська земля чи весняними садами, чи озиминою, чи золотом стиглих хлібів.

Він здатний у звичайному побачити красу і підняти її до рангу прекрасного.

Оспівав місця, пов’язані з Т. Шевченком у Середній Азії, створив серію прекрасних грецьких класичних краєвидів. Кримські пейзажі сповнені романтики й мудрості. Стримані за колоритом, так тонко розроблені, спокійні за ритмами, його живописання задушевні, композиційно чіткі та визначені.

Сьогодні він, як і завжди, насамперед співець природи рідної України. Різні за настроями його пейзажі вільно написані, особлива прозорість пронизує живопис. Молодий запал притаманний його сьогоденній творчості, яку цінують і тут, на Батьківщині, і далеко за її межами.

В одній майстерні з А. Потапенком працював В. Горбаченко. Але і живопис у нього інший, і людина він інша. Невтомний трудівник, завжди в дорозі, завжди в клопотах.

Широке тематичне розмаїття у творчості митця: Тарасові місця у Середній Азії, старі околиці нашого міста і його красивий темно-блакитний річковий порт уночі, пронизаний світлом нічних вогників.
Війна не полишає його пам’ять, і з’являється образ священної землі Севастополя. Він разом з М. Козуліним і В. Ерліхом створює також діораму «Битва за Дніпро» (ДІМ).

В. Горбаченко писав багато кримських краєвидів, переданих яскравими кольоровими контрастами. Він любить українську землю, вона в нього особлива, з золотом хлібів і веселкою на небі. Святкова. Багато камерних, ліричних творів присвячує митець тому, що любив безмежно.

Його прибалтійські пейзажі часто жанрові, але це — другорядне в них. Вони написані схвильованим серцем, такі різні за настроєм і живописно-пластичним втіленням. Одні стримані, сріблясто-сірі, таклегко і прозоро написані, інші схвильовані, пастозні й темпераментні.

Одна з особливостей творчості В. Горбаченка — серійність: «Дев’ята домна», «Канал Дніп-ро-Донбас». Художник ніби простежує будівництво в часі, але запобігає репортажності завдяки відбору й узагальненню.

Велика його серія присвячена Бородинській битві, але тут тільки сучасні архітектурні й ландшафтні пейзажі, більшість з яких написані в біло-лазуровій гамі, м’якій, стриманій, «тихій». її бачили москвичі у залах Бородинської панорами й у музеї м. Бородіно.
Тяжко хворий, він не залишався на самоті з хворобою, творчо, активно жив у мистецтві до останнього подиху…

Зовсім не схожий на своїх колег, сусідів по майстерні А. Костенко.
Він — своєрідний лірик, який в одному мо-ті іві бачив стільки настроїв, що міг декілька разів їх повторювати за різними освітленнями і станами.

У нього не було широких розливів Дніпра, яку А. Потапенка. Не було родючої землі, а творив він чудові камерні пейзажі з берегами Дніпра і човнами чи з ажурними мостами над синіми водами. Він багато пейзажів присвячував седнєвським «лісовим пісням», а тут були і широкі блакитні розливи, і сині-сині тіні на сліпучій білизні осяяного сонцем снігу.

Він уникав темних кольорів, любив світлу прозорість повітря, котрим заповнював простір. Його улюблені ефекти освітлення перетворювали простий мотив у святкове декоративне видовище. Особливу мову знаходив для кримських краєвидів, екзотичність яких виявляв лінійною та кольоровою візерунчастістю. І твори набували при цьому казкового характеру, якусь таїну своєї краси до кінця не розкривали. А. Костенко залишив досить значну спадщину, що не втратила своєї привабливості й сьогодні.

Більшість наших митців створювали, як бачимо, й індустріальні пейзажі, але перевагу кожний з них віддавав пейзажу «чистому».
А у творчості О. Войцеховського пріоритет належить індустріальним мотивам. Вони в і іього неповторні, дещо святкові завдяки широкій панорамності композиції, просторовості й світлій, дещо розбіленій палітрі. Твори явно тяжіють до картин. У його пейзажах часто присутнє жанрове начало, але при цьому людина не стає головним героєм. Тут явно превалює есте-тизоване промислове середовище.

В арсеналі його творчості були панорамні пейзажі нашого міста з білосніжними будовами на берегах синього Славутича. Величне й красиве святкове видовище.

Його лебедина пісня — тонально розроблена золотава картина «Осінь», виконана за законами класичного реалістичного пейзажу і композиційно, і живописно-пластично. Його останнє слово про красу і любов до рідної землі.

До категорії митців, які стверджували естетичну цінність індустріального пейзажу як значної і важливої різновидності жанру, належить і дніпродзержинський художник В. Жуган. Саме промислове середовище продиктувало митцеві одну з тем у його творчості.

В. Жуган по-особливому підійшов до її трактування. Він не просто фіксує нашу увагу на димах, трубах, металі. Митець передає, перш за все, своє художнє осмислення питання «людина і середовище в умовах технічного прогресу». Він настільки вміло обирає мотив, його живописно-пластичне втілення, що відмінності між промисловим і природним осередком непомітні, вони гармонійні, без протиріч. Це красиво, але, мабуть, протиріччя існують. Значна роль пейзажів ліричних у творчому доробку В. Жугана. Прості мотиви навколо рідного міста, Седнєва. Написані безпосередньо з натури, завдяки відбору композиційному і соковитій, частіше зеленій гамі, доведені до поетичного образу рідної землі. У передачі свого бачення природи він щирий, але стриманий в амплітуді своїх емоцій. .

Сьогодні він продовжує своє живописання про красу і життєві сили землі в пейзажах і натюрмортах. Індустріальні мотиви, мабуть, чекають переосмислення і свого часу.

70-ті роки XX ст. для художників повоєнної генерації — своєрідні. Всі вони ввійшли в зрілий вік — півстоліття, а кому і більше вже.
Одна за одною проходять персональні виставки (а то й дві за десятиліття). Вони — свято, з одного боку, а з іншого — іспит на зрілість, звіт про зроблене.

Це свято і для глядачів, бо художник відкриває перед ними світ своїх почуттів, думок, своє творче обличчя, яке важко визначити окремими творами, що експонуються на тій чи іншій виставці. Відзначили свої ювілеї Г. Чернявсь-кий, М. Родзін, М. Кокін, В. Горбаченко, А. По-тапенко, А. Костенко, трохи раніше П. Магро, М. Боровський, В. Матюшенко, В. Філоненко.

Надзвичайна творча активність, професійний рівень, різноманітність жанрова, яскраві творчі особистості — такі похвальні слова можна сказати на славу творчості ювілярів.
Яскравим діамантом засяяла творчість В. Матюшенка, художника, який постійно шукав і знаходив нові можливості живопису.

Через усе його творче життя проходить незмінна любов до української землі. Його пейзажі 60-х років подекуди монохромні, сріблясто-сірі, золотаві сприймалися як дорогоцінний живописний злиток, зітканий в єдине вправною рукою майстра. А весняна Україна 70-х років — по-імпресіоністичному легка, прозора, це — весна світла, води в музиці ліній і барв. І тут же — енергійний, темпераментний живопис з кольоровими контрастами, з таким живим, сміливим рухом пензля народжував декоративні ефекти. Це було притаманне і його індустріальним мотивам.

Він відчув і неповторність Карелії, двічі ходив її землею. Створив серію скоріше епічних, ніж ліричних пейзажів. Тут сповна розкривається чудовий колорист, який жодним мазком не порушує загальну гармонію кольору стримано-суворого, але дивовижно красивого. Тут кожний пейзаж з вільно і красиво покладеним мазком, з вишуканою гармонією барв, відкритих художником і в землі, і в небесах, і у водах -справжнє свято кольору і світла.

Кожний сантиметр полотна можна розглядати, дивуючись віртуозній живописній кладці.

В останніх седнєвських далях поезія природи передається широким пастозним мазком, який утворює на поверхні фактуру, що сяє, переливається відтінками, здається, бачиш потаємне життя природи, її рух. Художник вважав, що він зробив перший крок до високого мистецтва. Наступного, на жаль, зробити не встиг.
Відкривав багатогранність свого творчого потенціалу і В. Філоненко. Він, як і В. Матю-шенко, шукав ще не знайдені, з його слів, таємні сили живопису.

Досить широке коло інтересів було в художника, розмаїття жанрове і живописне.

Але він — пейзажист. У кожному пейзажі висловлював, може, це й не оригінально, свою відданість рідній землі, широку гаму розмаїтих почуттів, що охоплювали його при спілкуванні з природою.

Настільки емоційною, поетичною людиною був художник, що навіть індустріальні пейзажі часом перетворювались у ліричне живописання (хоча і монументалізм не заважав йому в індустріальних пейзажах дев’ятої домни).

У своєму красивому живописі він запобігав яскравості, тонким нюансуванням кольору, широким, таким різноманітним і рухливим мазком, живописно-пластичною рухливою структурою полотна виявляв суть образу. І, звичайно, настроєм. А настроїв у нього був широченний діапазон, тому і було цікаво писати все.

Він оспівував Тарасові місця в Середній Азії, відчув золотаво-лазурову візерункову красу декору східної архітектури, неповторність вузьких вуличок. Такі живописні його старі подвір’я нашого міста і велично прекрасні святкові площі, чарівні березові гаї й зимові сині вечори, весняне «філонінське» бузкове буяння і таємнича сила морської стихії. Він і просту гілочку міг перетворити в естетичне видовище.

Дивні натюрморти творив художник. Через світ речей він передавав свій настрій, свою життєву філософію. Тільки, головним чином, троянди — то святкові, то драматичні та такий неповторний бузок квітли в його натюрмортах. Вони — маленькі живописні новели, що несли в собі настрій і думки. Дуже вони у В. Філонен-ка картинні. І ще «жителі» водної стихії завжди були героями його натюрмортів.

Останній рік життя митця — новий Філоненко. Він тільки перші мазки нового поклав -епічного, узагальненого, з могутньою симфонією кольорів, але доля не дала йому до кінця довести свій новий живописний спів.

Як відомо, у 60-ті роки на зміну розповідаль-но-побутовому жанру 50-х років прийшов «суворий» стиль. Мистецтво звертається до значних історичних та сучасних тем, набуває громадянського звучання, з’являються нові стильові прикмети, новаторські композиційні та живописно-пластичні рішення.

Зростаюча майстерність художників Дніпропетровщини, молоді кадри, що тільки поповнили їх ряди, дали можливість знову колективу заявити про спроможність вирішувати новації в мистецтві.

І тут одне з перших місць належить заслуженому художнику України М. Боровському. Він писав пейзажі й натюрморти, але головний жанр у його творчості — сюжетна картина.

М. Боровський у картині — композитор, психолог і навіть філософ.
Дві теми головні в його творчості: сучасність та історичність.

Перша розкривала працю, діяння його ровесників. Оспівав світлі образи молодих будівників дев’ятої домни. Він створив ряд картин історичних, вирішуючи їх своєрідно.

Обравши, наприклад, гостросюжетну тему, болючу і для сьогодення — розподіл землі селянам, він створює дійсно драматичну епопею чисто живописними засобами: композицією, темним тональним колоритом, напруженою грою світла і тіні, нервовою живописною пластикою. Це — головна риса його історичних полотен — не розповідальність, а живопис.

Його образи часто — символи часу, тоді й характер побудови твору змінюється, набуває рис узагальнення, монументальності й навіть деякої плакатності.

М. Боровський — автор численних портретів трудівників-сучасників, галереї портретів захисників і визволителів нашого міста від німецько-фашистських загарбників.

Портрети відомих воєначальників і простих а идатів постають перед нами у всій своїй індивідуальності, одні більшою, інші — меншою мірою, але є об’єднуюча їх риса — мужність і людяність.
Він віддав данину композиційному портре-ту-картині, створивши у своїй живописній манері буквально героїчний портрет, який увічнив нашого видатного художника М. Родзіна. Ч себе М. Боровський сам увічнив своєю творчістю.

Звичайно, різні за характером художники писали й картини різні. Мужній М. Боровський тяжів до напружених, драматичних, символічних. А стриманий, м’який М. Пушний в епоху суворого стилю писав і ліричні твори. Він прекрасно оволодів законами живопису і рідко порушував їх.

Картини були композиційно і колірно вивірені, відзначалися тонкою психологічністю і ліризмом. У великих полотнах з теплом говорив і про дитинство, і про воєнні шляхи молодої дівчини, і про солдата-переможця у квітучий весняний день.

Різні портрети у М. Пушного. Від гладкої фактури і м’якого живопису ліричних портретів до пастозної й енергійної фактури в портретах психологічних.

Особливий тонкий його душевний склад і вався в пейзажах і натюрмортах. Художник трагічно пішов із життя.

Своя особиста мова була у творчості художика Я. Калашника. На жаль, тільки один твір
цього митця залишився після нього в музеї.Колись, у ті ж 60-ті, він викликав суперечки. Мало не у формалізмі обвинувачувала художника
мистетвознавча критика. Просто його манера була на той час своєрідна, ні на чию не схожа: загострений малюнок, деяка «вітражність, умовність кольору». (У його творчості просто виявлялися риси вчителів з Ризької академії). Сьогодні ця картина приваблює завершеною композицією з таким світлим настроєм, виразними образами, красивим колоритом. У талановитого художника була своя реалістична мова, своє особисте реалістичне бачення світу, своє розуміння прекрасного. Слід тільки пожалкувати, що мало встиг, бо дуже рано пішов від нас.

Якось тихо, непомітно працював Т. Ракша, нечасто експонувалися його твори на виставках. За довге життя — одна персональна виставка 1998 року, яка презентувала нам, як виявилося, добре мистецтво художника. Багато в нього портретів, доброзичливих портретів, з такою увагою і любов’ю до кожного портретованого. Але, скоріше, художника більше приваблює зовнішність, ніж внутрішня суть людини.

Герой його пейзажів майже один — тиха чиста річка Самара, ЇЇ береги, ліс. Господарює в пейзажах сонце, яке золотавим світлом своїм заливає і землю, і дерева, грає на тихих водах річки. У його променях з любов’ю написана кожна стежинка, кожне деревце. Доброю людиною був Т. Ракша.

Незвичайно працездатним художником був В. Ерліх. Створив не одну історичну картину, брав участь у створенні діорами «Битва за Дніпро».

Численні портрети — сфера його діяльності. Портретованого завжди писав у певному середовищі, яке є звичайним додатковим аспектом характеристики, до того ж, надає твору картинності. Численні його будівельниці, мотальниці, в’язальниці «Дніпрянки» — галерея трудівниць, в образах яких художник йшов до образу-типу. У пейзажах і натюрмортах — лірик, прекрасно оволодів тональним живописом.

Художник — не лише живописець. Були в нього й офорти і, головне, численні малюнки олівцем, сангіною, аквареллю, де проходять перед нами знайомі обличчя художників, незнайомі — трудівників, пейзажі й жанрові сценки. Помер у Ізраїлі.

Якими різними можуть бути підходи до тра-ктовки людського характеру, свідчать численні портретні образи Й. Білополого.
У його портретній галереї — робітники й колгоспники, вчені й артисти, студенти й воїни. І всіх їх об’єднує одне — доброзичливе ставлення до них самого художника, людяного, доброго.

У нього не було раз і назавжди знайдених методів, може, тільки те, що більшість його героїв написана у звичайній для них обстановці,
що й допомагає в розкритті поліфонії характеру. Не було стандартів і в композиційній, і в живописно-пластичній структурі портретів. Усе народжував образ самого портретованого. Білополий одним з перших звернувся до групового портрету-картини, цікавого жанру, де в об’єднанні багатвох особистостей і характерів розкривається не суть окремої людини, а певної категорії. Такі різні та єдині його брати-хлібороби, такі несхожі особистості петриків-ських майстрів об’єднані в єдине ціле композицією і буянням кольорів.

Художник залишив нам і українські краєвиди, і клаптик краси, світлої й чистої, що живе в його натюрмортах.
Широкий діапазон творчості у заслуженого художника України О. Сопєлкіна.

З його творчістю, мабуть, усі ми зустрічалися на пілонах Нового мосту через Дніпро -чотири рельєфи (у співавторстві з Ю. Павло-вим), на фасадах кінотеатрів «Родина» та «Супутник» — його керамічна мозаїка.

На жаль, на кінотеатрі «Родина» мозаїка зникла після його реконструкції, а мозаїка старого автовокзалу — разом з будинком.
Він створював великі живописні полотна, присвячені будням нашої армії (у 80-ті роки під час тимчасового проживання у Львові). Класичні особливості акварелі демонструє в пейзажах. Сьогодні його станкові твори живопису набули нового змісту, нової форми. Він переосмислює традиційні образи українського фольклору, але не архаїзує свої твори, не підробляє їх під «старовину», а виробляє свою особисту мову, українську за духом і подобою. Він густо заселяє своїми образами й сюжетами полотно, ретельно пише кожну деталь, надаючи при цьому зображенню певну орнаменталь-ність, декоративність, уславлюючи та благословляючи усе, що живе і квітне в Україні.

Окремо хотілося б сказати про художників-живописців, які довгі роки працювали викладачами художнього училища. Перш за все, відзначимо багатьма чеснотами наділену особистість К. Беркути. Він — природжений педагог, вихователь, в особі якого так гармонійно поєдналися дві чудові іпостасі: художник і педагог. Багато років віддав училищу, яке і сам закінчив. Не одному поколінню видав путівки в життя. І не тільки художньому ремеслу вчив, він вчив добру, людяності, гідності й честі. З вдячністю згадують учні свого вчителя. Багато було у К. Беркути фронтових малюнків, були у творчому доробку картини про солдатський подвиг, портрети сучасників. Мужня, добра людина, він залишив любовно і талановито написані ліричні краєвиди невигадливої, чарівної землі України.

Педагогом був і художник Л. Кудрявцев, який постійно творив, постійно шукав нове. У його майстерні — сотні творів, частину яких уперше репрезентував на персональній виставці 2002 року. Гідне подиву зроблене ним. Не все — шедеври, але жанрове розмаїття і тематичний діапазон вражають.

Тут і картини історичні з останніми січовиками, тут і великий Тарас, і Петровка-Брянка, Велика Вітчизняна війна, розмаїття сучасного життя. Портрети селян, сталеварів, військових. Кольори стримані, тонально розроблені, а іноді — аскетичні.

Численні пейзажі, натюрморти. Красиві краєвиди, спокійні й ліричні, стримані за емоціями, як і тональний живопис.
І зовсім невідома сторінка його творчості відкрилась — акварель. Тут — безмежне буяння кольорів, настроїв, мотивів, яскрава декоративність, узагальненість. Звідси — образність.
Досить цікаві процеси відбувалися і в графічному мистецтві. Як уже йшлося, ще на початку бО-х років визначилися основні напрямки в мистецтві дніпропетровських художників -розмаїття жанрів і в живопису, і в графіці. І звичайно, удосконалення творчості, пошуки нових її можливостей.

Художники, живописці й графіки разом бували на новобудовах, на польових станах, разом працювали у будинках творчості, разом передавали час, історію в художніх образах, разом виступали на виставках.

Але у графіків була перевага — можливість широко розкрити одну тему завдяки чудовій особливості — її серійності. А ще й не в одному примірнику випустити в життя. Чим графіки і користувалися досить успішно. їх твори надходили до багатьох музеїв країни.
Коли Г. Чернявський, голова обласного відділення Спілки художників, був у далеких мандрах, він був спокійний — замість нього залишалася надійна людина — вчений секретар, заслужений художник України М. Родзін. Це ім’я відразу викликає повагу не тому, що був секретарем. Він, перш за все, художник, який увійшов в історію українського мистецтва як блискучий майстер офорта. І недаремно вже на початку творчості один із його офортів потрапив до Державної Третьяковської галереї. А пізніше — мабуть, до всіх музеїв України та до деяких у Росії.

Можна сказати, що універсальним художником є О. Талєєв, який пройшов через тортури німецьких концтаборів і не втратив оптимізму. За довгий творчий шлях, якому часом чинилися перешкоди, він творив цікаві живописні символічні полотна (одне з них — «Сіячі», створене у співавторстві з А. Жежером, не сподобалось куратору мистецтв з обкому партії, наказала забрати з експозиції, бо воно ганьбить нашу дійсність: «якісь три мужики засівають землю руками, а де наша техніка?». Подібне було і з картинами Я. Калашника «У голубому краю», М. Боровського «Хвилина мовчання». І тільки розум і тактика Г. Чернявського могли довести позитивне цих творів).

Плідно працював О. Талєєв у галузі монументального живопису, виконав розписи для багатьох палаців культури нашого краю. Присвятив графічні серії індустріальній Дніпропетровщині, її трудівникам. Успішно працював у галузі книжкової графіки. А його пейзажі в монотипії нагадують своєю кольоровою прозорістю і настроєм акварелі. Художник, незважаючи на всілякі життєві негаразди, і сьогодні оптиміст у своїх творах з яскравою живописною палітрою. Він навряд чи вважає себе графіком.
Заслужений художник України М. Козулін -талановита людина, він володів багатьма техніками. Правда, почав свій творчий шлях як живописець, присвятив свої полотна шахтарям Західного Донбасу, писав портрети гірників, металургів, святкові пейзажі. Але все життя він і графік, і рисувальник, і аквареліст. Захоплювався технікою офорта. Зробив спортивні серії в цій складній техніці. Вони в нього світлі, прозорі, динамічні і — камерні. З успіхом експонувались на всесоюзних виставках.
Але його улюблена техніка, в якій він ас, — малюнок. Де б він не був — у руках олівець, папір. Вражаюча здатність. Численні знайомі, незнайомі, художники, інколи трохи шаржовані, але з добрим почуттям, наше сьогодення, зарисовки в Ізраїлі, у нехмарочосній Америці — у кожному портреті, жанровій сцені все продумане, все відібране, кожна лінія, кожний штрих несе своє певне навантаження. І народжується образ. Він — чудовий аквареліст. Дуже характерні портрети, поетичні краєвиди України, рідне місто, далекі краї. Здається, всі здібності художник вклав у карельські пейзажі. Прості за мотивами, вони доведені до категорії прекрасного незалежно від того, чи зображує художник темну лазню, чи сіруватий, мов перлинний, день. Він не помиляється в кольорі. Тональні його аркуші чи стримані, чи яскраві, гармонійні у своїй оксамитовій фактурі, знайдені художником у красі північної природи.

Колись давно сказав: «Я у боргу перед своїм народом. Повинен передати його страждання під час фашистської навали». І з’явилися рисунки, акварелі, присвячені холокосту. І створена картина — філософське узагальнене полотно, в якому і пам’ять народна, і єдність людська, і гілля дерев над місцем розстрілу — руки до Бога, і над усім — сліпуче сяйво божественного благословення. М. Козулін завжди дотримується свого слова.

Творчість кожного художника цінна тим, що до скарбниці мистецтва він приносить щось своє, що відрізняє його від інших. Тоді його і помічають, тоді творчість його набуває й визнання, й індивідуальності.

Графічні серії Ю. Корякіна завжди користувалися успіхом, бо він відновив давно забуту техніку гравюри на фотоплівці.

Використання цієї техніки дало можливість художнику створити серії, присвячені металургам Петровки. Тут були і портрети, і зображення яскравих моментів праці людей гарячої професії. Художньою прикметою його гравюр була яскрава світлотіньова насиченість, що надавало творам живописності.

Ю. Корякін теж був не тільки графіком. У його творчому доробку й живописні твори, особливо значні портрети, визнані в українському мистецтвознавстві як психологічно насичені, де індивідуальність переростає в типовість людини певного часу.
Не відкривала нових технік Вікторія Костенко, але вона була першою ластівкою у використанні пастелі. Вона досконало оволоділа можливостями цієї своєрідної техніки, розкрила не лише її графічність, але й живописність.

У її творах тонко знайдені м’які колірні співвідношення, їх чистота перетворювала поверхню аркуша в цілісне оксамитове живописан ня, а лінійні її можливості надавали чіткість малюнку.
Багато творів художниця присвячує жінці-матері й трудівниці, дітям, старому і новому у їх єдності, казковим і сценічним образам. І виконує все з жіночою теплотою, добрим материнським чуттям. І пейзажні твори її прекрасні у своїй скромності й простоті завдяки настроям і красивому кольору.

У майстрині були живописні картини, чудові натюрморти з щедрістю зображеного й щедрістю живописної мови.
Жалкує, що не встигла зробити більшого. Ще є час, зробить.
Наймолодший у когорті митців повоєнного періоду та початку 60-х років — заслужений художник України Ф. Клименко і наймолодшому вже без двох 70. Початок творчості — чорно-біла ліногравюра. Він вивчає її можливості, створює серії історичної минувшини та своєрідно інтерпретує українські народні пісні, досягаючи поетичності та виразності завдяки різноманітному використанню чорного штриха.

Звертаючись до образів сільських трударів, зі іаходить засоби узагальнення, доводить образи до символічного звучання.
Ф. Клименко шукає в графічних техніках більш пластичні структури й відкриває для себе техніку літографії. З’являються в його творчості серії, де переплітаються радість і трагедія життя природи й людини в символічних обра-их, відкриває чисті криниці народної душі, звичаї і обряди. Ґрунтованою розповіда-льністю наповнює зміст того чи іншого твору. їого літографії золотаві, ніби щедро осяяні іем, заселені добрими людьми і доброю природою, яка щедро віддає людям свої плоди. М’яка літографія трагічно звучить в узагальнених аркушах серії, присвяченої війні.
Митець звертався у 80-х роках до живопису. Писав картини, героєм яких була жінка, мати — вічний образ у мистецтві, через який часом вирішувалися загальнолюдські проблеми. Оволодів художник пастеллю, виконував пейзажні поезії. Сам виготовляв крейдяні пасені палички з найтонкішими тональними переходами.
Сьогодні Ф. Клименко — знову живописець. Живописує землю і все, що квітне на ній. Часто змінює свій почерк. Шукає, як завжди, себе, своє.

Своїм талантом наші митці зобов’язані, звичайно, не лише Господу Богу, а й вчителям своїм. Одним із таких був педагог, художник-гра-фік Б. Свердлов. Він так уважно, з батьківською любов’ю піклувався про своїх учнів. Можна ска зати, все життя віддавав їм, цілими днями працюючи з майбутніми художниками.
Як художник, ілюстрував повість К. Симоно-ва «Дні та ночі». Ілюстрації набули популярності завдяки життєвості образів, їх конкретності. Він не вдається до узагальнення, навпаки, ніби прочитує сторінку за сторінкою, втілюючи найбільш змістовні моменти повісті в гравюру.

Б. Свердлов працював і аквареллю в пейзажах та натюрмортах. Олією писав нечисленні жанрові та історичні твори, портрети. Основним полем своєї діяльності вважав педагогічне.
І ще про одного художника-педагога декілька слів на пам’ять. В. Шпиганович. Добра, з гумором людина, завжди вдавав, що такий він суворий. А сам — чудовий педагог та єдиний художник, який працював у царині декоративно-ужиткового мистецтва. Його творчість не набула широкого масштабу, бо не було для цього мінімальних умов. Він сам конструював піч для обпалювання, сам вів процес виготовлення твору до готовності.

Красивий вид його діяльності — надглазур-ний розпис по фаянсу. І красиві вироби творив: великі вази з квітами, з портретами І. Франка, Т. Шевченка, Я. Галана, М. Гоголя, О. Пушкіна тощо. Форми ваз намагався зробити різноманітними. Виготовляв також окремі таці, кубки, іноді сервізи — оригінальні за формою і декором. Його дуже часто згадують усі — і учні, і колеги, і музейники.

бО-70-ті роки XX ст. — час розквіту монументального мистецтва на Дніпропетровщині. Святкування 20-річчя Великої Перемоги ніби знову нас і нашу пам’ять закликало до необхідності увіковічнення подвигу народного в боротьбі з фашизмом. У цей час нечисленна група дніпропетровських митців поповнюється молодими кадрами, яким і довелося разом зі старішими колегами виконувати цю благородну творчу місію: встановити пам’ятники не лише в місті, а й у всіх районах області.

Викладачем училища починає працювати (з 1962 року) К. Чеканьов, згодом закінчує інститут В. Щедрова (1964 рік) і теж працює викладачем, закінчив училище Г. Левчук (1960 рік). Вже йшлося про батька й сина Жирадкових. Працює С. Огій. У кінці 60-х років приїздить Б. Волков. їх творча праця і надала нашому місту особливої краси і змісту, що не менш успішно будуть доповнювати творці, які прийшли пізніше.

Славне серед славних ім’я заслуженого художника України К. Чеканьова. У його мистецькій скарбниці — ціла галерея станкових творів: робітників, учених, воїнів тощо. Одні виконані з надзвичайною експресією, інші, залежно від характеру, у спокійній, часом узагальненій пластиці. Але твори його — це його твори, які впізнаєш по цій завершеній пластиці й виразному психологізму.
Майже всі монументальні твори створені ним разом із В. Щедровою. її станкова скульптура оспівала поетичні мрії молодої матері, юність, любов. Конкретний образ часто доводила до узагальнення, певної типізації. її приваблювала енергетика монументальної пластики. І вона починає працювати разом з К Чека-ньовим.

Розуміння загальних законів монументального мистецтва дало їм можливість працювати разом, випрацьовувати єдиний стиль і методи роботи. До розробки кожного проекту підходили, залежно від його змісту, по-різному, але завжди ідею твору розкривали, перш за все, композицією, характером пластичної мови, співвідношенням монумента й середовища архітектурного чи ландшафтного.

У більшості монументів відмовлялися від високих постаментів, щоб сьогодення і минувшина постали в єдності. Вони створили численні монументи, меморіальні дошки, стели, присвячені героям і подіям Великої Вітчизняної війни, вони увіковічнили історичних діячів, вчених тощо.

Велична, чітка, узагальнена постать дівчини на фоні неба і дніпровської далечини. Це вічна журба і вічне чекання. Пам’ятник загиблим студентам Дніпропетровська.

Мужність тендітної санітарки, яка рятує пораненого. Дещо жанрове, психологічне рішення. Пам’ятник студентам і викладачам-медикам.

Як живий з живими щоденно зустрічається генеральний конструктор Південмашу М. Ян-гель з тими, хто продовжує його справу. Поєднання індивідуального й загального, людяності та творчого натхнення вченого.

У самостійній праці блискучий взірець К. Чеканьова — величний пам’ятник Г. Петров-ському, з простотою і ясністю пластичної мови. Він — епіцентр архітектурного ансамблю привокзальної площі. А скоріше — епіцентр міста взагалі. Останній твір К. Чеканьова — пам’ятник Є. Лисенкові.
В. Щедрова віддає данину комсомольцям-підпільникам. Героїчно приймають смерть заради свободи. Смертю смерть переборює солдат — пам’ятник на місці фашистського концтабору. Вічна скорбота і вічне чекання — пам’ятник на братській могилі в с. Янтарне.

І ще інші пам’ятники мужності й героїзму, меморіальні дошки в арсеналі В. Щедрової.

Музи мистецтв в інтер’єрі музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. Класичні форми, жіночність, ніжність, краса не античні. Це — сьогоденна краса нашої жінки. Так думає В. Щедрова, яка сьогодні дарує декоративні поетичні твори (фонтан «Русалонька»).

Ще два скульптори працювали разом.
Один із них — солдат Великої Вітчизняної війни С. Огій, який навічно втілив солдатський подвиг у металі й камені. Герої його станкових творів — безстрашні воїни, скромні трудівники.

Немов прочитував він через засоби пластики солдатські думи, роздуми сучасників, часом гіркі, часом радісні, завжди передаючи це у своїх творіннях, залишаючись щирим та правдивим, вірним натурі, її внутрішньому «я».
Його молодий соратник — Г. Левчук.

Станкова скульптура його відзначається експресією, особливо в ранніх творах з такою виразною узагальненою пластикою, з умінням надати конкретному образу героїко-символіч-ного звучання («Куба», «Кобзар»). І при створенні портретних образів він наділяє їх внутрішньою динамікою, напругою, посилюючи неоднозначність портретних образів дещо нервовим ліпленням.
С. Огій та Г. Левчук працювали у співдружності над меморіалами та меморіальними дошками на теренах області й міста. Й у всьому — пластична ясність, простота, синтез з оточенням. Живуть і сьогодні їх герої: підпільниця Г. Романова, віце-адмірал Корнілов у Севастопольському парку, вчені І. Мечніков та Є. Патон.

Сьогодні ветеран Великої Вітчизняної війни С. Огій хворіє, Г. Левчук — успішно працює.

Є серед наших скульпторів професор, який навчає молодь у Національній академії будівництва та архітектури, пише і видає підручники.

У заслуженого художника України Б. Волкова творчий доробок у мистецтві теж значний. Він — скульптор, графік, живописець. Його станкова скульптура — це психологічні портрети сучасників і колег, жанрові скульптури-настрої.

Герої Великої Вітчизняної війни — одна з головних тем у його монументальній пластиці (пам’ятник керівникові дніпропетровського підпілля Ю. Сташкову).
Разом зі студентами для бази відпочинку виготовив і встановив понад 100 декоративних скульптур, за що отримав премію ВДНГ України.

Сьогодні він розробляє тему «Скіфія», захоплюється керамікою, а головне – працює.

Справжня зірка, ємка, неординарна особистість — народний художник СРСР А. Ареф’єв. Більшість спектаклів оперного театру, ‘їх сценографія, костюми — його дітище, добротне, змістовне і сьогодні славить спектаклі.

Він — великий романтик, відчував найтонші нюанси часу й епохи. Його декорації вводили глядача в інший світ, світ героїв спектаклю, робили співучасниками подій. І недаремно отримав Державну премію ім. Т. Г. Шевченка за оперу «Богдан Хмельницький», де все — декорації і костюми — жива епоха великого гетьмана.

А. Ареф’єв — надзвичайно відповідальна людина. Свідоцтво цьому — і колекція його творів у Дніпропетровському художньому музеї. Тут -декілька ескізів декорацій, більшість — ескізи костюмів. До одного спектаклю він створював декілька варіантів у пошуках єдиного і необхідного.

Декорації А. Ареф’єва і сьогодні живуть у балетних і оперних спектаклях.

Такі наші художники, ветерани Великої Вітчизняної війни, ветерани праці. їх залишилось 18 із 47. Вони з гідністю і честю пронесли своє мистецтво через десятиліття. Вони і в незалежній Україні, у ринкових умовах не зрадили реалізму, хіба що скоротили жанри та види своєї творчості: не пишуть картин, портретів, естамп втратив своє значення. Але квітує в їх пейзажах скромна, неповторна краса рідної землі, землі української, славлять вони все, що квітне і росте на ній. У їх творчості — душа народу, а вона -вічна.

Людмила БОГДАНОВА, мистецтвознаве